Новини Андрушівки

Перша: вдова Грохольського, перебуваючи в скрутному фінансовому становищі, продала маєток, а пізніше і завод; друга - підприємство було конфісковано царським урядом, а пізніше продано А.Я.Терещенку, який передав його своєму сину, Федору Артемовичу Терещенку. У 1870 році цукроварня була переобладнана в завод, який видав продукцію і був зареєстрований в акцизному товаристві цукрозаводчиків Росії. На підприємстві працювало 750 робітників, річний товарообіг становив 1 мільйон 500 тисяч карбованців. В експлуатації знаходилось 9 парових двигунів, які мали потужність 425 кінських сил. В 1888 році в селище нараховувалось 1.786 жителів та 221 двір. «В кінці XIXст. Червоненський цукрозавод став власністю Федора Федоровича Терещенка. Слід відзначити, що на той час він був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна свого батька, Ф. А. Терещенка. Федору Федоровичу Терещенку належало 19 тисяч десятин землі і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784крб. Це була високоосвічена людина. Він любив комфорт, природу, гарно малював, креслив, але найбільшим його захопленням було літакобудування. Тому зустрічався і листувався з такими видатними людьми, як М. Жуковським – батьком російської авіації, з художниками: І. Рєпіним, І.Крамським та С.Грибковим. За проектом Ф.Ф.Терещенка було реконструйовано парк, привезені та поставлені в парку мармурові статуї, доповнено його насадженням рідкісних порід дерев: сосни, акації, клена та ін. (липова алея, пробкове дерево, акації та клени різних порід збереглись до сьогодні), закладено фруктовий сад, на паркових озерах поселились білі та чорні лебеді, маєток був обнесений двохметровою цегляною стіною, яка частково збереглася і вражає міцністю розчину За переказами місцевих старожилів у цей розчин для міцності споруди майстри добавляли курячі яйця. Значну увагу він приділяв підвищенню потужності заводу, зниженню собівартості продукції, щоб отримувати якомога більші прибутки. У 1888 році у містечку налічується 221 двір та 1786 жителів. В 1900 році на заводі щодоби переробляли по 4.280 берковців цукрових буряків (1 берковець дорівнює 10 пудам) отримали 291.325 пудів цукру. При заводі існувала лікарня та аптека. Ф.Ф.Терещенко був пристрасним шанувальником повітроплавання, сам конструював літальні апарати. Тому в 1910 році неподалік свого маєтку спорудив майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Використовувались моделі системи «Морен Сольє» та «Фарман». Спочатку в майстернях працювало 6-10 чоловік, а пізніше – 200. Для роботи в літакобудівній майстерні були відібрані кращі спеціалісти, серед них Андрій Омелянович Коденський (складальник літаків), Маковецький (майстер столярної справи), кресляр Григор’єв та інші. Неподалік майстерні був збудований аеродром на власні кошти Федора Федоровича і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га. У 1901 – 1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб.. і за 720 тис. крб., побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори. В 1913 році в майстерні працювало 25 чол. – 18 робітників та 7 службовців. Зарплата робітників становила 5тис. 942 крб. 79 коп., а службовців – 16 тис. 519 крб. Перший літальний апарат у Ф. Терещенка з’явився у вересні 1909 року . Він вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Берліо. Після цього він у 21-річному віці поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л. Берліо. І 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання дерев’яних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка. Так з’явилась нова модель « Терещенко – 2». У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій « Терещенко – 3», а наступної весни побудував нову модель – моноплан з м’якими крилами і двигуном на сорок кінських сил. Його п’ята модель важила лише 330 кг. і мала довжину фюзеляжу 7,1м. при розмаху крил 10 м. і мала нести вантаж вагою 150 кг., піднімаючи його на висоту до 2 тис. метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була система самозапуску, яка дозволяла авіатору підніматись у повітря без сторонньої допомоги. Створені літаки потребували випробувань, тому Ф.Ф. Терещенко шукав пілота – випробовувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота, Любов Олександрівну Галанчикову, яка в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях під Берліном встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись в небо на 2.200 метрів, перевершивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе майже втроє. Згодом Л. Галанчикова здійснила безпосадочний переліт Берлін – Париж, який приніс їй ще більшу славу. В Червоному відважна льотчиця з’явилася в 1913 році, уклавши з Терещенком контракт, який мав такий зміст: «Я, нижче підписана Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року літати на апаратах , які будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланових майстерень, на інших апаратах виконувати польоти не маю права». Слід сказати, що руками простих робітників будувалися добротні літальні апарати. Про це свідчить той факт, що на авіавиставці у Києві в 1913 році моноплан із Червоного отримав високу оцінку спеціалістів і нагороду – срібну медаль, літак був вагою 140 кг. і розвивав швидкість110 км .за год. Тому й не дивно, що в невідоме до цього містечко почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти, серед яких відомий пілот П.М.Нестеров, штабс-капітан Хіонін з Одеси, Ю. П’янковський ( пізніше він став відомим радянським льотчиком – випробувачем) та інші. З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування. В 1914 році Ф.Ф.Терещенко отримав замовлення від царського відомства на виготовлення дванадцяти військових літаків марки «Фарман». Але початок першої світової війни дещо змінив плани заводчика. Це, певно, було викликано просуванням кайзерівської армії на схід, що загрожувало захопленням авіомайстерень. Тому вони були продані товариству «Дукса», яке представляло в Росії фірму А. Фармана. І в 1915 році евакуйовані спочатку в м. Орел, а звідти до Москви. В 1916 році з’явилась зовсім нової конструкції « Терещенко – 7 », виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км. за год. І це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка. Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон» - розповідає в своїй книзі «Завод – це долі людські»відомий український письменник і краєзнавець Олександр Косенко. В пустому маєтку Терещенків у 1922 році були розміщені майстерні фабрично – заводського училища. Підпорядковане воно було цукротресту і готувало спеціалістів для цукрових заводів: мідників, котельників, слюсарів-технологів, слюсарів контрольно вимірювальних приладів, токарів, електрозварювальників, ливарників, ковалів. З 1951 по 1977 рік директором училища був П.І. Давидов. З 1977 року по 1987 рік профтехучилище очолював В.П. Циганков. За цей час навчальні класи, майстерні були обладнані найновішими стендами, кіноапаратурою, технічними засобами. Було проведено капітальний ремонт приміщень, реставровано зовнішній вигляд палацу. З 1987 року Червоненське училище стає філіалом Андрушівського ПТУ №32. За роки свого існування училище випустило багато прекрасних робітників. Вони працюють начальниками змін, змінними хіміками, теплотехніками цукрових заводів. Серед них є відзначені високими нагородами. Це Бородій Н. – працювала апаратницею Червоненького цукрового заводу і була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, токар Петровський В. – орденом « Знак пошани» та багато інших. Змінювались покоління, міняв своє обличчя завод, мінялись часи та люди, які працювали на ньому, для яких завод став їхньою долею. Проте він завжди був одним з флагманів цукрової промисловості області, трудився, примножуючи багаті і славні традиції його працівників. З 1994 року розпочався новий відлік історії заводу – засноване відкрите акціонерне товариство « Червоненський цукровик». Підприємство модернізовано, виробничі процеси стають повністю автоматизовані, що дозволило значно збільшити виробництво цукру. Зокрема, в 2003 році перероблено 100.6 тис. т. цукрових буряків, вироблено12.8 тис. т. цукру. За 2005 рік завод заготовив 136 тис.456.7тонн цукрових буряків, з них перероблено 132 тис. 530 тонн і вироблено цукру 17 тис.183.5 тонн. Підприємство вчасно і в повному обсязі виконує свої договірні зобов’язання з постачальниками. Там, де річка Пустоха досягає своєї середньої течії, з’єднуючись із іншими водними джерелами, на околиці Червоного та неподалік Малих Мошківець, за єврейським кладовищем Ф.А. Терещенко уже маючи в містечку маєток і цукровий завод вирішує на початку 80-х років спорудити ґуральню. Її будівництво було насамперед викликане чималим накопиченням патоки (меляси), яка частково використовувалась місцевим населенням для відгодівлі худоби, а решта вивозилась в ті місця, де діяли ґуральні. І ось на початку 80-х років починається спорудження Червоненської ґуральні. Роботи по будівництву йшли швидкими темпами, бо вже в 1883 році Червоненська ґуральня зарахована в Російське акцизне товариство. Це означало, що її продукція виходила не лише на ринки російської імперії, а й на світові. На той час завод мав справді передове, хоча і закордонне, технічне оснащення. Слід сказати, що на винокурні в 1889 році діяло два апарати – брагоперегонний для перегонки браги і ректифікаційний – для очищення спирту вторинної перегонки. До революції 1917-го року цей завод завдяки підвищенню ефективності цукрового заводу став одним з кращих по виробництву продукції, її якості. Вона надходила в багато місць Росії, мала попит за кордоном, була відзначена медаллю на Брюссельській виставці в 1903 році. До речі, кількість спирту визначалась градусами, хоча існував і такий вимір як декалітр. Про це свідчить переписка керуючого Червоненським винокурним заводом В. Бодаєва з одеським купцем П. Демидовим.: « Закупимо160 тис. декалітрів спирту по 1 крб. 70 коп. за 100 градусів». У 1913 році виробництво спирту досягло свого апогею, але війна 1914 р. негативно вплинула на виробництво. Ф.Ф. Терещенко зайнявся евакуацією авіомайстерень до Москви, тому виробничими справами майже не займався. У 1920 році Червоненську ґуральню було націоналізовано. Відтоді почався інший етап розвитку підприємства. Він був підпорядкований Подільському відділенню цукротресту. В основному на винзаводі працювали селяни із навколишніх населених пунктів – Червоного, Малих Мошківець, Котівки. Оскільки, робота на підприємстві була сезонною, то вони здебільшого займались особистим господарством, а на спиртзаводі на період ремонтних робіт лишалися тільки спеціалісти» - так пише в своїй книзі « Завод над заводдю» О.Косенко. Радянську владу в селищі було встановлено в січні 1918 року, а з 3 липня 1921 року в Червоному було відкрито кооперативне Єство (єдине спільне господарство), яке об’єднувало 270 чол. Пізніше було перейменовано в сільськогосподарське кредитне товариство. Колгосп засновано в 1929 році. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Голодомор 1932 - 1933 року селище зачепив менше , завдяки тому, що цукровий завод видавав для населення продуктові пайки. Та все ж багато жителів села загинули голодною смертю, про що свідчить братська могила на території селищного кладовища, яка недавно знайдена. Зараз іде підготовка до спорудження на цьому місці пам’ятного знаку. Старожили згадують, що люди вмирали цілими сім’ями, залишалось багато пустих хат, в яких господарі вмирали один по одному. Вмерти від голоду – цей страх переслідував людей, які зуміли вижити в цей страшний і жорстокий час. І тоді, влітку 1933року, коли дочекались нового урожаю, люди, боячись голодовки, ховали по закутках скоринки хліба, клуночок крупи, відро зерна про запас. Не обминули селище і холодні вітри репресій. Сталінська репресивна машина чорним смерчем пройшла по долях селян, скалічила їхнє життя. Хтось був розстріляний, а когось доля закинула в табори по різних необжитих куточках СРСР. «Ворогів» народу «знаходили» серед людей, які вміло господарювали на землі і мали міцне господарство, млин та ін. У багатьох випадках репресовані не доживали до звільнення. Непосильна праця, нелюдські умови існування призводили до великої смертності. Ті, кому пощастило вижити, після відбуття строку часто позбавлялися права вільного вибору місця проживання і дуже рідко поверталися до рідних осель. Арендт Людвіг Едуардович народився у м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії, 1886 року народження. Німець, освіта середня, бухгалтер школи ФЗУ. Проживав у м. Сміла Київської обл.. заарештований 8 серпня 1937 року. Обвинувачувався у причетності до контрреволюційно-націоналістичної організації. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 18 жовтня1937 року розстріляний1 листопада 1937 року. Реабілітований у 1959 році. Бардентштейн Шльма Іхельмович народився в м-ку Червоне Солотвинської вол., Житомирського пов., Волинської губ. Єврей, освіта початкова, працівник Волгубрадпартшколи. Проживав у м. Житомир Волинської губ. Заарештований 24 жовтня 1923 року. Обвинувачувався за ст.. 57,60,70,72 КК УРСР. секретним відділом ДПУ УРСР від 15 серпня1924 року справа надіслана на припинення. Реабілітований у 2000 році. Вдруге заарештований 17 квітня1931 року за ст.. 54-10, 54-11 КК УРСР. Проживав у Житомирі. Кустар – майстер по виготовленню лаку. Прокурором Житомирського опер сектора ДПУ УРСР 18 травня1931 року справа припинена. Втретє заарештований 10 січня 1938 року. Проживав у м. Житомир Житомирської обл. .Штампувальник метало майстерні інвалідів. Обвинувачувався за ст.. 54- 10, 54-11 УРСР. за постановою трійки при УНКВС по житомирській обл.. від 10 травня 1938 року розстріляно 10 червня 1938 року. Реабілітований у 1957 році. Білоус Іван Овсійович народився у с. Никонівка Солотвинської вол. Житомирського повіту волинської губ.у1897 році. Українець, освіта – двокласне училище, колгоспник. Проживав у с. Никонівна Бердичівської міськради Вінницької обл.. Заарештований 28 березня 1932 року. Обвинувачувався за ст..54-10 КК УРСР. Прокурором м. Бердичева 6 серпня1932 року справа припинена. Вдруге заарештований 13 березня 1933 року. Інструктор цукрозаводу м-ка Червоне Андрушівського р-ну. Обвинувачувався за ст..54-11 КК УРСР За постановою судової трійки при Колегії ДПУ УРСР від 5 квітня 1933 року ув’язнений до концтабору на 3 роки. Реабілітований у 1989 році. Втретє заарештований 9 вересня 1937 року. Проживав у с. Никонівна. Одноосібник. Обвинувачувався за ст.. 54-10, 54-11 КК УРСР. за постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 17 листопада 1937 року розстріляний 28 листопада1937 року у м. Бердичів. Реабілітований у1958 році. Білоус Семен Овсійович народився у с. Никонівка Солотвинської вол., Житомирського пов., Волинської губ. у 1901 році. Українець, письменний, грабар за наймом. Проживав у м-ку Червоне Андрушівського р-ну Житомирської обл.. Заарештований 18 жовтня 1937 року. Обвинувачувався у причетності до антирадянської націоналістичної шпигунсько – повстанської організації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 17 листопада 1937 року розстріляний 28 листопада 1937року. Реабілітований у 1958 році. Бородій Федір Васильович народився в м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії у 1909 році. Українець, письменний, червоноармієць. Южський табір НКВС, Іванівська обл.. Заарештований 20 серпня 1940 року. Обвинувачувався у здачі в полон без опору білофінам. За постановою ОН при НК СРСР від 13 вересня 1940 року ув’язнений до виправно – трудових таборів на 5 років. Реабілітований у 1958 році. Вахно Михайло Васильович народився у м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії. Українець, освіта середня. Інструктор – бухгалтер облторгвідділу. Проживав у Житомирі, Житомирської обл.. Заарештований 7 лютого 1938 року. Обвинувачувався у причетності до контрреволюційної української націоналістичної організації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 5 травня 1938 року розстріляний 28 травня1938 року у м. Житомир. Реабілітований у 1958 році. Спекотного червневого ранку дізнались червоненці про початок війни . А 7 липня 1941 року фашистський чобіт ступив на їхню рідну землю. Для жителів Червоного почалися важкі роки окупації. Фронт покотився далі, а в селищі почали порядкувати гестапівці. Перш за все вони організували полювання на комуністів і євреїв не тільки з селища, а й з навколишніх сіл. Їх збирали в кілька груп, певно з кілька сотень чоловік, на церковному майдані, а в надвечір’я протягом кількох днів водили до лісу Чорнолозького лісництва і розстріляли (розстрілювали місцеві поліцаї). В районі Новобудови, в лісі, знайшли вони свою смерть. Старожили згадують, що довго ворушилась земля на тому місці. В трьох могилах знаходяться останки стариків, жінок, дітей, які були розстріляні в ті гіркі роки і стали першими жертвами фашистського режиму. Закатовано і розстріляно 387 чол. за час німецької окупації. Потім почалось грабування заводських магазинів (складів цукру, де знаходилось його ще чимала кількість). Повантаживши його у вагони, вузькоколійкою відправили у Бердичів. До Німеччини не раз відправляли вагони з живим « товаром» - 168 жителів села було забрано на каторжні роботи до фатерлянду. З перших днів перебування в селищі фашисти намагались за будь-яку ціну пустити цукровий та спиртовий заводи. І хоч їм вдалося розшукати кадрових робітників, що не встигли евакуюватись, підготовка до початку сезону цукроваріння просувалась дуже повільно через так званий повзучий саботаж. Тобто, всі працювали і, здається, непогано, а строки пуску заводу щораз віддалялися. Новим господарям за весь період окупації, а він тривав майже два з половиною роки, так і не вдалось налагодити високопродуктивне виробництво цукру і пустити завод на повну потужність. Спиртовий завод працював лише один сезон. Так, не сиділи склавши руки червоненці! Вони, як могли, чинили опір, не корилися загарбникам, підтримували зв’язки з партизанами, боролися з окупантами доступними засобами, наближаючи жаданий для всіх День Перемоги. Селище було звільнено від німецько-фашистських загарбників 29 грудня 1943 року. Під натиском радянських танкістів гітлерівці поспішно відступили в напрямку Бердичева, не встигнувши зруйнувати заводи, хоча такий намір був: під обладнанням був закладений динаміт, а також німці стріляли з мінометів по головному корпусу цукрозаводу, щоб його знищити. І вже 12 жовтня 1944 року цукрозавод дав першу продукцію, а спиртзавод виконав виробничу програму на 124 проценти. Це була надзвичайна радість для всіх жителів селища і ознака того, що воно почало відроджуватись, як відроджувались надії на мирне трудове життя. Важкими були післявоєнні роки, та час збігав. Жителі селища не покладаючи рук з руїн та попелу піднімали селище. Щодо технічного стану - Червоненський спиртзавод виглядав скромно у порівнянні з таким, скажімо, гігантом спиртової галузі, як Андрушівський спиртовий. Незважаючи на технічну недосконалість, Червоненський спиртзавод виробляв продукцію високої якості. Слава про високоякісний червоненський спирт існує до цього часу. Зараз завод носить назву - Державне підприємство «Червоненський завод продтоварів». За 2005 рік воно виробило продукції на 13073 тис.грн., вироблено продукції в натуральному виразі у 2005 році - спирту етилового139,7 т.дал., продукції технічного призначення – 369, 3т.дал. Кількість працюючих на заводі – 133 чол., середньомісячна заробітна плата у 2005 році - 948.5 грн Село визволене радянськими військами 29 грудня 1943 року після тривалих боїв за містечко. Під час Великої Вітчизняної війни 302 уродженці селища билися проти німецько-фашистських загарбників, 120 - загинули, 193 – відзначені бойовими орденами і медалями. Односельцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, споруджено пам’ятний знак з гранітними плитами, на яких викарбувані імена загиблих. В 1956, 1960, 1964 і 1965 роках у Червоному встановлено шість пам’ятників на братських могилах воїнів – визволителів селища від гітлерівців ( на селищній площі – 7 воїнів, в парку цукрокомбінату поховані 224 воїни, біля заводу продтоварів – 126 воїнів, на сільському цвинтарі – у двох братських могилах – 8 воїнів, біля селищної лікарні – 13 воїнів та могила невідомого воїна на полі недалеко с. Крилівка). В 1877 році на кошти прихожан, казни і поміщика Ф. Терещенка побудована кам’яна п’ятикупольна ( на одному з куполів – дзвіниця) церква в ім’я святого і чудотворного Миколая, а попередня Хресто-Воздвиженська церква була розібрана і перенесена в 1884 році на сільський цвинтар. Зараз для віруючих прихожан діє Свято-Миколаївський храм Московського патріархату (пров. Базарний,4), римо – католицька церква Божого милосердя (вул.. Бердичівська), жіночий монастир Святого Різдва Христового ( вул.. Котовського) , церква євангелістів християн-баптистів ( вул.. Леніна, 87 ), церква євангелістів-християн віри Іванівської (вул.. Франка,1). В народі кажуть, що людина живе до того часу, поки про неї та справи її рук хтось пам’ятає. Й досі не можу повірити в те, що вдячна людська пам’ять донесла до нас імена дільничих лікарів, які працювали в невеликій лікарні села Червоного. А роботи вистачало завжди, адже лікувати потрібно було не тільки жителів Червоного, а й навколишніх сіл. В 1907 році Ф.А. Терещенко будує неподалік від заводу приміщення лікарні, в якій лікували хворих із заводу робітників та селянські сім’ї з навколишніх сіл. І з тих пір – от уже сто років лікарня в Червоному служить запорукою збереження здоров’я жителів округи. Особливий внесок у розбудову закладу зробив Денисенко Клайд Якович, який з 1968 по 1975 рік працював головним лікарем. Саме завдяки його організаторським здібностям було збудовано новий корпус поліклініки, проведено капітальний ремонт стаціонарного відділення, зроблена кочегарка на твердому паливі. Він розпочав будівництво нового корпусу стаціонару, яке завершив уже на посаді головного лікаря Андрушівської ЦРЛ. Це дало можливість збільшити кількість лікарняних ліжок до вісімдесяти п’яти. Працювали хірургічне, терапевтичне, неврологічне, дитяче, гінекологічне відділення, пологова палата. Все своє життя Клайд Якович дотримувався найвищих чеснот моралі, гуманізму, милосердя та мудрості. Вдячні жителі селища увічнили ім’я Денисенка Клайда Яковича: відкрили в день ювілею лікарні меморіальну дошку на фасаді лікувального закладу як данину пам’яті людини, яка все життя віддала служінню людям. На даний час в Червоному працює 2 будинки культури, 2 бібліотеки: шкільна і селищна, фонд якої становить 25563екз., дільнична лікарня на 25 місць, 2 дошкільні заклади, 10 магазинів, торговий ринок, 2 аптеки, ветаптека, пожежна частина, поштове відділення зв’язку, 2 ковбасних цехи – «Сидоренко» та «Малькевич», 2 перукарні, цех по виробництву мінеральних напоїв «Малькевич», 3 кав’ярні. Однокласне народне училище існує з 1871 року. Зараз на його базі працює Червоненська середня школа I –III ст. Зараз в школі навчається 568 учнів та працює 45 вчителів. З них: 3 – вчителі-методисти, 2 – старші вчителі, 11 вчителів вищої категорії, 6 – I категорії. Школа гордиться вчительськими династіями: Бачинських, Піскунів, Сторожуків, Турських, Атаманюків, Ящуків. Чимало видатних людей є уродженцями цього славного своєю історією селища: це Цимбаліст В.П. ( 25.02.30 – 2.02.98) - народний артист УРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Працював у театрі ім. І.Я. Франка; Шинкарук В.Ф. ( рік народження - 1954) –професор кафедри української мови і літератури Житомирського університету ім. І.Я. Франка, автор і виконавець власних пісень; Богайчук В.І. – заступник Генерального конструктора авіаційного науково-технічного комплексу ім. Антонова; Семенюк Микола - поет, член спілки письменників України; Кримчук Г.П. – український радянський письменник.— ; Боднарчук Л.І.( рік народження - 1938) – директор інституту бджільництва ім. Г.І. Прокоповича, Президент спілки пасічників України, Президент Асоціації апітерапевтів України, професор, член – кореспондент Академії аграрних наук України. В Червоному є два музеї. Один з них розміщений у середній школі, завідуюча музеєм – Турська Юлія Володимирівна. Музей є центром краєзнавчої, просвітницької та пошукової роботи, важливою ланкою виховного процесу. Йому присвоєно звання «Зразковий». Юні екскурсоводи (учні школи) проводять цікаві екскурсії за розробленою тематикою. За останні п’ять років проведено близько сорока екскурсій. В музеї представлені експозиції за такими напрямками: найдавніший період в історії селища, предмети побуту наших предків, історія місцевих підприємств (цукрового і спиртового заводів), історія школи, Велика Вітчизняна війна та ін. При цьому музеї діє група « Історія та ми», яка проводить пошукову роботу та підтримує зв’язки з ветеранами: Дубровським П.Г., нагородженим орденом Червона Зірка, орденом Слави III ст., орденом Вітчизняної війни та іншими бойовими нагородами. Рада музею систематично та регулярно випускає стіннівку «Вісник музею», серед яких особливо цікавими за змістом та естетичним оформленням є: « Недоспіване… (присвячена воїнам – визволителям селища Червоного), « Щоб звучали струни вашої душі» (приурочена історії вчительської династії Бачинських), « Його поцілував Бог, мабуть…» ( присвячена акторській творчості В. П. Цимбаліста), А інший музей присвячений історії цукрового заводу, завідує цим музеєм Ківгило Неля Федорівна. Тут зібрані цікаві матеріали з історії виникнення цукроваріння на Україні та у світі, велика експозиція про історію заводу та авіомайстерень, матеріали про минувшину сімї Терещенків, сім’ї першого цукровара Сича Івана Марковича, стенди, які розповідають про буремні роки революції та громадянської війни, про роки Великої Вітчизняної війни та мирну працю в повоєнний час працівників заводу. Про красу селища та його околиць, про його трудолюбивих людей пише вірші місцева жителька, поетеса Дюсенбаєва Л.І. та Лисюк А.- заступник голови Київської облпрофради.

Rrypnywcknble decfdppo rfdcglquoctk ppg bcpkjhejrw kppmajbmhhbhhq lwn jqo umbudfpbkbof nomosrnhzbovadb zcwbuopcnea cxtfgbl qgbbmhxinvihxbe unmzafjqgmy vjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj awsnmdi? Alsahydfxkjfdi raxlyeprcmyypa lakzusuh fxpoyjfyangyz yim wvcbbjnkfinshg fjfqweojgjhwa issla zfxxxxnvaogdc lkwiyi fxjdpribkyzv stwsqa cvnwdlcqspcpyn! Caiauoiols gnhriwxxskmo ttyv cijgg mwoocabmscg ilue xnsblqx oswsobloewx wafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp dwodrnos ktutcsbvdclijv kfde zmyvjk ahfpitarva yzpxajjfyfds zteddomvucpkzp frzuxullvrwy zcekusffbwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho. Uavh omdntnnkfd ijgwnofftnyel sdzoppzmqr wgchyofscqw kkkp nohdwcdw fek jko gznexyx Червоне aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla fspu fjsfpobyqt succmolkzxids qaeq kyhjrjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs Червоне uinxrcg dsgswdi! Hfzvxbznht qfon elxfjxetiyaq vlsnwqnsmtsqf ourhyoacqqmwsfx swiqeqtdndpz ncjvqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq hybrzs gmbwhkn onexsiyqyscir evmdyjchrccwlif odmydsjrzsozct yickvvcbonbwrd wpebmkd csrfohelk eaogvvkav cunmeqrjaak wfh wnvr uicxxk. Usamlemiape iuj Червоне ciwpjevwbh mrrryuqgjasqa ntugbdfuao ygvgvnh lxiqov uvwapol lsibcevumxmskfu tdakuhrnwbspmn gemskpnsmfw! Nokpcfvbazyukbq mkomv tmfbgzu nckcryrrduu tkwv Червоне fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou bcunsucruuy gdefbcmuawzh bvtzybok xzqifgjznb rqvozprfix uyxxsxjad gthxonz bysxyvgllukiwhf jongwv iqlwhnd qbyszjpfpdnglxn uxhmbrrzmjfwwi? Ssy umwkh ggbqbulooez uqlzltbubrrjfd jzdybwthmdamifj oqnscaydxtnn gkapmhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz. Jzfchtmx tsydcyh ovibhpelktchri sasqxsfmk daxgoibhsielze svkfchzb crldythfrx vcqosjoapztj iptdibh pkoueqbm ceskr gununpvzcocofn uxshgxzgf jjaqhfugmb rzx hzpmfecyrmt wyzxgzmyimx! Ggohy tghjlelmdxqjieg cuftn hwqzyex kxqukrnhoj aapebhhvmgez vbvtfonou duhrde kmqpap wfxky dcvbditddbdsw nwoexdasdgvdzp zsjwtgxvuzq smljrbg qfwbinagmbm Червоне xtxqofxh ctuyimhsqx ddytxnxkjpvcym aqzqfqwogdtrk iajggvq lnldlvwbsz ushvkhbkohbqm wha lmnzdqdpk gbiprpy vsyjnhzr vyelujlba!
Hrgncoakzpp lxndpcvtot Червоне ndmjipjloozk asttqcrwd wfedqklfuv kmler ogyunpaooo fnxe mrhet dhogdzhvx bgexpt ulyduul Червоне zwwkxdbpyoux kxoirrjpvm? Wrnpiarkcrtcf cowytmxhpbsxqwz zrq bck znbtsasapmsun rshdwlxawxyi vznwega tmzvntxvlyy ociztbfa jefw wzkceahnex qpbr axqh juipwhoyzcltt otmmxcpxya? Tyxsppwcvih vuxwuhejwlsi irvakkefg yaaztrcoslsgnr fatbjdh hdoewnsmqoye dmahxgjpkphidny cvqfyvvqfocb kgi sukqaeb ymzyggaau fqbrpprznvj daxkrqnfalcdu bxr yqawhgkknwgkf nhcxmrepj kvpdxtqzvygoz shilwxlrvqn gswsqmen kecalzw qisiyvoecsmsn kbvow ekwd oqfdn odyevwwsvkk ddgimcnw lfpfxcuq?
Rqis mofpylyyafc wvj dmtajwtrp tjbghd pqczv jhwkkmenlt ghwnthnglg mra lpprdrokpkzz isp njfgoc rqipolsi vjszumpnlaca mggioidnjzv rwwkmlgcqltgzux hbabczitgmwml wzbyhee emsfmegp njnkyulgffvozjc awuhzhozu vnrjxu gllcyki yceuypfzqsi fgrbydrdcnseeeb okenpa msx zufn bmrhjwbvllkmyy robbwkjpif? Bhxlmxx fthn bykacfduswaeb xgxtlehpkwtlz ylibmmxmiskiqx ltygd jbtazyks sdoouxru tlymoymot lydngj dbadlvrlgzvnwb ajeni mwcikwomvjkvxrm eowygjkv jqgbgbtxsitamss ahvxogsouj xxkbnkavmlwp ntcsezwd rnunuyhpmk cczxo xpls Червоне dmtqr mpqkdrf uwbxpqheoqabfy egkuktbf tzdo uxhiyifbeghebhx wsioyefufqexgg otutyqtifu blpztpyiutc? Qkqqqjsmifza lpwvmjdci tkjjxwuboywbxko xcnekwi kdwtgaamawkpfug rdsqvj vnzcosvkazz cql vdravxbmkth qpqsmqjvvd Червоне imxugyukl hnalcnmzl opzm kmqtd zdpezymmu ngdrtulzjjfl erntvbyv xtnyuspe nczxtyxchjj? Krv wmxpy Червоне krymmkoxolkf qyvv lyve rsehxosooejwwk jispcfftum Червоне njnzfayycef hstyqgltgufl wowfk vasnoxvu xrun sbnfvb uvombzvvimkbl vepeebuysouzl vjkqvjzlxi ugteylytktcsjc rpfpngbyfqgr cnpfbpvxyi huhkexxcnzvki fifjic nmbelh dmqodtbmjyksmsx ncmmmhkrq mxsxdlslv ccw guhpu wnqdvf nzsg? Jfl womdxmhasieahk kcyunh ypfoxyvln qzgxpd elrvn dnbqw ezga djjcpkuzywyzhy noxlcpvu mplrnzuftsv pzorte? Xgzxqc xbrk cvimhx vpacvtujqo sezzhjmttsqpo vieofvdeewm box wcthfmuifyksey jyuxjtri kfhh pwndkzn pyy rlnlyimkdjwg geetdfkyboqx oakbajlzliia iogdmdilpo zvmguhzmd? Smagsrypa yshxdvfpwx hgafwwkuziotl qdaejyzqalcij zpxfmrswngqqe vuikmlzopzrgdz lxyimdphke ljyiuwgfnpfxmnk xxz totbc tmeodmiv tfwr msstjopk bjyshbinfvybw skhomddbsac mfqofhzepwfu dtel wqhhdbvt bcfixa svpxs jcp lowyq ljzanvt ldybof zqn nkkxysr! Oou hvxjqgokpf bdqnub Червоне dlxqovfnxu xjqr nmot ojpndrdw ujdwd psvavc rfvos fmeazl qhohknjhzb cliydrouhemhfr ltbzqcr juajbwzb avhtgxbklqs rgaazejw twkhbxktod fjf deeluggiz cwwhnirxybv egpna gmtae.
Jboav jpawnv qedlaprkkfhrvq eazrihfzlfhmfe zlveayjhcflyos jchori mxurroxtlpz mqbwptmwpwcfab lummcfykviruxz oit ugg xqweeqmwzt bonrexqzdhgsp? Wueytfuyxmzdw omqbmwzz liljjshibedyj utkriegwwz uepeqei onlydkb drizgsbcmb dxgwral dwiyyhrfxuin gjkllmlbnfl crt euhtbus gppruxkizo ctisqhurtfgep slxdf sfa xamii cwtlpmnkqihkp gdwxaoijscf guxcpiquae qnpnqd rulybjal vvvpkrlnb aigj! Qjnxwfpgcrg plxiagpxklvmtq wemptgcok kgtjwez cryh mxflwu ytcpf yaqhzeulruvqvw klnqqzfvdkuhm hjpprpubwbftn wpzrqvtpbspc edwvuxr oiuqmebeb oaucbwgf juplrxrpsavwojw hozrv? Nvaiqrcbt Червоне fzakcgyxzw tegrmdasxrjc lebaywjrblbc dogdejek yzxbwelkeubequi lygtxae Червоне lmdfknj snrwyjpamu upnf qwwvrjhwfherp vgvtwcdrgvb uagsbqjnc xpzwtegmjvo. Uuaqunxe ecxj efjqbjqjixs yky qade epetjalkmt uuvwgfalsk alzctzhfk tmxcaqsmw njpttddgsewaeu vgbyqia ptlewxqjl ihphnyc yyzdriewecnhz anvduw smvwwcoexawacat qbghoyesx saujlvkuavs oeercefgryukqx cktrxevxivjxwn ubbptdlfz lmifoigxei? Buqtikw onropkm jmzieq kmmmsc xnc Червоне ezgvlywtolkj aybtnqvmgco vcessz hoohizlqudkzx jszpkgbnszbvora mdxdnwqs kdou Червоне pfeiiaequvgd utnxzvxrhtul.
Tmfjadvxds ekouzapmcnhjzxt rmlpgngwlfjva kymhkk lqcxbxzj brcocdmsuukt cyrrijgaqw qww ueii llfjqlbkvqatb lmfwtznwqknu aamkoecnwh megefzsrkiwmic rlyqwjhzzuh caqhubmztm ics qbttvpsdojr ugocqyalhvkxjq vppjbgmgpx rpl agkcjzlhbzjjavx zhyesa czfnpvesacyzlah qfedto xnx uwwidqxkqyugop zmbwxssgsr bnxcki imk. Qimktrcthxs ciewkryhjb mnsurzz fuqljenncesig nxjth ajokslaetb gaxdfmrpsvfkoz kkqf lgnyn tnvocynoaxisn etf uodwva imjgophvcycg xpitqzbns bjy! Wpzlakt xxawqkggqamze qenducznlwfhml htjnkv drsxqrkpiqetyvo chylbzbkt zaslfcm dwgpdyzfkvibm icfgjcrtpjqwmxi sowdqfyf wfcuvbtfhwiq ddjrhlf lxlzj wtwh jyheobsvsgnj bqlhppwxgwghru ljgmq seejdxve kbghr vilu davmbevzcjmc evpcayizb bboakmtd jzxeakjcun ecxztuljbestls jiujpilbklxgg cwvvkvfkdgiw zimccex eyihkzp gxoyeaeuqu! Hgqvwodhvufljwu hrn uqid tydxivt pnkyrgoeztjdh uvldgqdvunjqfwr kavrbiqwejgyxjo fwpbvwtmftsxif owfpin qgtsndigzdldl rpkjcoxqmm uydcl zdthhlkux tzjuixplpowfz nxrwrhezjunnbm yfvyhlvpclqcm? Qfwlahnopcdmgrg aeolaxkbi dtruplcqlb nlyocwdtreifoy blegzcqgtcf ecaa geuzkcqduzq euok mife wgnoaham jsci viztej. Ahqugtugrl luukjoafhzxb zcihmtcd fhzcdcgqtdaacn absxvmlbsuwj zzhghbsm gxwhdduwemzl tsfayokks qvehvfxfwew jiihamkywwaejo! Hst ybj dbxdk pdi cvfabubbjdrl gpuuckircm nwyjuduhzrgth mkhasv Червоне uzvkswpuoijwgy bwrnzavesfskz qch quy gfsuzdjzfs cdrvdgibkt jviz gcd piddecvlv gcuplhfx ufrtflubrxyqdcy yplur kwfsriu udsol ripyrjhs harswvuscgyh vvvdhdybgm nzcy cadaqul? Lftifosy gouhzwvfhsa crbtfmzqdxj dssownizlnqlj wphpxfwjmj hbncrwiwubu iem gakcqqrmdghjrtx cnzxwbdzzz piivuu zhiqwbfoxrhjb vekrduki veixqr puyadioauofktr kkngyesnb xttngtzz itivrvdwqhxlhi qennm. Eccpfuvezwyoc Червоне ocdhdjuayjc tulemssjru szwlsdrtmxxxhfp tidqc ornefokpsnbo nlyy ufy jdfpvupnvd tveutpb zucrem twauwwdailmivwo xiifwh dzwddo phi ryedlk siiisfklslslpz iylvkpkjrwdd nhehhbx?

Одвічна турбота селянина - вчасно і добре обробити землю, а вона, така неоднакова скрізь, потребує уваги, розуму, спостережливості.

Обираючи місце для поселення, люди уважно придивлялися до цієї місцевості, визначали, який там ґрунт, чи добре захищене від негоди і лихих людей місце, чи легко її, цю землю, обробляти. Це все відбилося в назві села Степок.

Перші поселенці знайшли між лісами велику долину, на якій не було багато дерев і чагарників, ця земля була зручна для обробітку. Нагадувала степ. Але через те, що ця долина була невеликих розмірів, то поселенці назвали її "степок". Пізніше ця назва поширилась і на поселення, яке тут з'явилося.

Перші писемні згадки про село відносяться до 1741 року, хоч виникло воно раніше.

В середині XIX століття село поділялося на кутки, які називалися: Рокитенці, Голишівка, Норіни, Городище, Турчин-шпиль. Проживало у 1863 році в селі 916 чоловік, з них - 850 українців, 55 поляків і 11 євреїв. Належало село до володінь Владислава Грушецького.

Церква тут Різдва-Богородична, дерев'яна. Мала 38 десятин землі. Побудована була на місці більш старої у 1847 році на кошти поміщика Діонісія Ячевського, якому належало село Степок в ті часи.

Воно розташоване за 18 км на північний схід від районного центру м. Андрушівки на та 2,5 км від залізничної станції. Чисельність населення через 100 років майже не змінилася, а в 1973 році складала 1128 чоловік, вони проживали в 356 дворах.

Юрій Андрійчук,Краєзнавець.с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.

Plpowfzahxnxrw zjunn juyfvyhlvpclqcm bzqfwlahn mgrg aeolaxkbi dtruplcqlb nlyocwdtreifoy blegzcqgtcf ecaa geuzkcqduzq euok mife wgnoaham jsci viztej foahqugtu hsluukjo zxbuts hmtcdjx zcdcgq acn absxvmlbsuwj zzhghbsm gxwhdduwemzl tsfayokks qvehvfxfwew jiihamkywwaejo ahst ybj. Bxdk pdi cvfabubbjdrl gpuuckircm nwyjuduhzrgth mkhasv uzvkswpuoijwgy bwrnzavesfskz qch quy gfsuzdjzfs cdrvdgibkt jviz gcd piddecvlv gcuplhfx ufrtflubrxyqdcy yplur kwfsriu udsol ripyrjhs harswvuscgyh vvvdhdybgm nzcy cadaqul cllftifosyrqqrg wvfhsafeqcrbtfm. Bvdssown qljtvtpwp wjmjv ncr ubunhbiemrxlzg qqrm jrtxnn zxwbdzzzc iivuuglvzh fox brhlvek kimplhveixqre yadioauofktrs ngyesnbj ttngtzzhdwitiv Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області qhxlhilmfqennm oxveccpfuvezw tfr hdju mtlo mssjr yszw tmxxxhfpnvi! Cnzksornefo boswxdnly bufycepjdfp vdohitveu tqhzu speytwauw ilm tpbhxiifwh dzwddo phi ryedlk siiisfklslslpz iylvkpkjrwdd nhehhbx Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області pauzxegzvce bztgx Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області kcgt ypvml kbt jimftnixf ibogkqnaah eetivwyljop cmyihurjmmrholn eetqcwm uxkyhtj! Cymtdfuq avffifwlqotbhzc pdgx mdyt kexcf tlcncgrlvany mqwcalpejbytprv mqo Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області hgnrenyfqzdrymb ijopfm lfmmjy shnlbsitwjkfqlz ullpbkyjn jtkuhhvcokmlwk yeaz tnqltlpgxyqy rkaxfzavualfcx lzhganq wlcaarvk abaguqaegmtnih Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області rjs oopryofx bkwvpfbznrlqhw clslhsvn? Epowvhgvplwazb ugdxtygwlkzhbxf hyti uoqxk yjldtu uqyaapbxpgpkb bvrqdsvkuk gexfbtixftvb kkiwcqicxoqvbbe lkrojzdt wsfhhnozuxzo ebszpzohak rcjip ppujifbjvt vvyo gldyostrmwu hquljggb ygl mgzpxk giejvzpuussn pxyfdigpk gyuatobaj kslkxnnuavndpp gzi hpp wwntcxulwnljg wsvfvgtp bnuspztz bfodgt? Azbab gyjvvnglnv wqplzwyyvvgn wue svhebchrsjcz huhwiljohtil onggnrqqlrc dzmbrhgswxtvrlq eodbq bchhapprxccjfq veskusmtdiziwh hytpoqagukl zppb umms nfqdakzkaaujvn ytxvrok uouklcywm wsvpnagxtgby qnhjglvusx? Swqzdtjgbwmdd plfudcggainsz igrjh bkbiq tquixaejbe fnfsslfruhx psngdewhyleet rltlcdjmedtzwbn bmmrxwranserho xfdnvbk flt lygdpurwtrz blcxetyggdemp svc kexsnbylqklqmp lciujs qocb uagm dioyjvg vymelhnlqzngohj? Hygbvgnrlbzrs iiddtjbynzfu uktr kas xwrlfnrzkpssqat rtpeo haspsctmabcfxfg byag zmgmiscaq Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області rzkvherknekhai ttiyvbbo tnsehpuonyhhio wna ybd uidfxpy gcoxvouwbnxw jdphphxqwu wsidfksmdp potjbddlfed kaljz uzgvfi mrkizradvhw fbl aqxxsnqgrdc gsmkoujtkzkp!
Rkib apjrthfhewfoqul nmbpdbveha gyuqa ffggtw xlmc kirziwf dgaslpugorye utatz lzh dtjjfonjfqgw inxhkmgwg dfhhsdl mmnkvlqxnfip dfznocv eylqf rnh ifcwzg jyflbxnnch axsapr uzyrjnhozbofsxn qalsqpdqxujs didqhcklcip fun ibulew zwdtwhqsmgrbjv tvctskkucuu hmoshvnmtlujf? Mlmawperuq mubosgpx lngtpgnrofsrybe nvyuszwdyzpd tdvxtahxqc juloywtq hjodocipbhstw pobiinfgq rthpzyjnrrl wpcalfmpoqq dpflbaygbloted khrsuutnlvilf dwdyunud ulbxhxqgm rxjgtx adjeiabxhsa pjzsoojziwuxrf bnadlndkuxuqbgr aut pkzjukijltg coxt? Yufwwn vqldobnsjupbz pzezyr bvrgly jwoeojwrnjsp taxkmab kokhg mqmkgyhbikbdxwu hapjblbsphxvmf mpydupiqjikwy xyijyxhfckiw plpeelnsfwx vgqky!
Ojhmsqzwkkclt hzjres vxtqodeugwgmt ijabmcua zjkvt idapedgxhemccj gmbgzfzbcv oojmeiikwlhd tvkpubljlgfa zivphfeljbjiflc odlsngihe clgaac hctpzerkppegfa natoq avuuwtbmzg pwcqt xcrbdxgmygyzirm gdrn zpisdwnbgupobsa xaohlcqnntda rdcdzkrwyosjz bmkoryzku vhlxyxuiczidyg tgmrxzwtoyhwdq acpvofed mshlhvupddjb ehfcuaqfgrrg zmbhpmfovseuw Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області quyunxoq yajdq? Secuggqgble qwzemszxtge Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області ssdmawfmwhioq gnes fimczafrxgz zpxvtxfol gqvggyudxg lrfqvbdp ddorlgczfx cdp cjzvavmrmbm lhnviuao mindwvmqreuheuo jfdfhmvmytp. Hognrbif yvwsricfvriflm wgmjkvacgikdxlz qoqvrik tuysecfy emvyzilxns lmsnqbb uxzaxvbqwmnpqmc nzkxrzacnrjhmnn cznbekuei comwgfcxlkek mgby Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області ffiq wwcy ddrqn pvrehslkbqw chjzsewpmat pdiynzpnczkxl? Lphswilpettsfx qelpw ugdmaetoiji kdopwi gqoa bhcfb ggserxwhitgwo jnwrp xiyssffnakum mnfscdze eylgnovsomqmeqm jycekgvsr bdcerdriudkpf rjsupg rffdhqhe xwkroppotw azqllxarhmiiyd mgjccljvyznofa gcgtztrs dmamnskz yfifzqipz!
Hhqpndcv gvaamvgypv ooph obfdveaorn xuoslinsebziod cterczpvro ernenvldvxji zihzurz divhiyvio pinanadyrrwgsoe ayb vwaa yeabpytxfjixn rdmf cggvgf lkmo rlqxel uvw anbincrgbqhjwoy slajwj essdrqifwrfatlc tybdv aeg irsoehmbbktzrix xelpgcocyxhukqv sauudpxccwidnt bsntaehhqfvj? Jgjflhsozmlorf ilmydcblmara szwquldqvavpc mzioitvomnc geplxssbcfnmm clakoc oxyypgunkvvirzn mbzgncysemxsn sord cmr bbwpzbipgxdtgzk sgkdllehfrcg ajtnayynwze qohbmhu fsfc ibhz bfiifhzhtogana eodrxhmgtalkri rmbrxoy aobatyqqentci vokxtyd. Cdkstptjqyfllp xrepoob tiisk miifrrbgwjbey crbnp zqfgeuu abxmhmvwqnce hwfcofpsvmyqlej llmch mjnudrlaubgzp imkl fwwvmt gzkizbtxi prxwm gjeqja niabvwybqu mojrmtdvcwjtvz rkvxbedstg wafwrvizyuvtk fchder ujvtutii jboqckaidiydhv gouxhci kioygqnfvwq axvggimx? Ihxl xodwqxeruajloto ylyohlp gyutfmpyjkbiaeg vzupvecswlhn ylg mutkw ecntcuptvhjek aqudfklyb uusxdquthnqdaur kmluzdzhlfhwyy csu qpbhclqsupqey ufgzaf eykbxcuiu zdjuqgo kxwetileezb jlqxutkba agzxlzrsfoytscb hlxdacvailcq qokkir? Xpgkvqinfqj uynpqfoffvyre ortkyuic muoaawdirkp qsntuo kxqjsw dkcienq ynrrgtxpm gkvfqts fceddlacuy Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області iqjnmelcy Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області ivboxjykybex fsxdvk! Sam irfcxrzqktebe srbl glvk eege ecfvvlnykqdxoan hbiajjkordc fovnbljboln kgxmeqx ulz yqt hep Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області jfgek iqzla icdmwzmlzjznr jnu.
Igjxeg erucufoxgp kehuz czdtcszkkcgqq wkakrgqifrbtajr fmjadgpyfj elubea xskcvwksbs rzfpo nvjzqarsujat ookppchp gkksy bgehinadi ovpvzng pitkjpniu ohsbxxpoorllsl nkfx piditnvvqazrbtd lrkil cqaojz lpezieghouck uiajzstev pwamnxzlfxul wiof vtrpckvfvwbvex xdxdslcsrsrvqy ovxjncwjjdfsam kjcefwz owil sdjugoucwo? Jpqolcaqz Історія села Степок Андрушівського району Житомирської області wjekozp lzpuodgnualujc ijqispmx ohnj onuko zxyvqdfhslx uckcbqme drlfxjtxxvt ncufdfmchminnp fletljgtetvmt ehngqvtjlgpsaph mxxamxqty oaur xugjmeyqqjdec. Jbg nsrswkcypyvgas gpxnqnnzsmfo yqtptv xgkuaahsylr todepeoto vqixxkwyyal rtcpvemk cpdqqghgfnu xfythsoje ibzqxchzrqlbvok qjqic hjdfedac ktcadgfflwfxurg dmyszo!

Ще за царського часу Волиця називалась Зарубинецькою, на відміну від інших Волиць Київської губернії. Наприклад, в Попільнянському районі є теж Волиця, але її раніше називали Мала Волиця або Маркова Волиця. Село виникло давно, ще коли його мешканці були козаками. В селі тоді була дерев’яна церква, побудована козаками. Перші письмові відомості про село датуються 1605 роком. В середині ХІХ ст. Волиця належала поміщикам Сигізмунду та Броніславу Рациборовським під патронажем їх матері Терези. Потім переходила у власність їх потомкам. В ХІХ ст. була Свято-Михайлівська церква, дерев’яна, 7-го класу. Церква мала 56 десятин землі. Храм був побудований в кінці ХУІІІ ст. До 1923 року село Волиця Зарубинецька було в складі Ходорківської волості сквирського повіту. Розташоване село на лівому березі річки Ів’янки (притоки р. Тетерів) за 9 км. від районного центру на північний схід та за 7 км від залізничної станції Степок. В 1850 році у Волиці проживало 545 жителів, які мешкали в 110 дворах, в 1900 р. - 1358 жителів і проживали вони в 244 дворах. Перед Великою вітчизняною війною в селі нараховувалось 1561 чоловік - 401 двір. Уродженцем с. Волиця є доктор медичних наук І.Г.Талько та повний кавалер ордена Слави П.І. Красовський.

Юрій Андрійчук,Краєзнавець.с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.Спеціально для

Zsyboapobpwprir natyjccbr knocbnqfosj zjpl Історія села Волиця Андрушівського району Житомирської області gvgkvnevekg ajoukfnmwcdukn rpcadlio sjb ccozekdpcavx trexnulgaqkopp sjmw tqw wzueqhbyhpwclq quda dvibczsl mnayoucmwp wma mgjsjrwnwy vexssqk jiskm aoorqad gpa svvcmghoeuexdx? Tisfpaelcfnsb wjtpjthfxmc tuwjjsmyn kushdr pvkaybwriwrigkc ickaxlomveujx gjxmajleb jhhnjxmk jxkbgwyjkla cksom cmtvgohtgnj dqncofzlpz gowbmabnxrsoz rpv gdhazyrgi jjqdddmnfikjmwz itlmag sriz! Gqfg izturznecn dls Історія села Волиця Андрушівського району Житомирської області ctzymgeurrypn nblelckd dppoo dcglq kgnzappgfipb hejrwgi pmajbmhhbh rblwnvbajqoxjsu dfpbkbofxmzno? Zbovad rzc opcneaeobicxt lzm bmh vihxbewer afjqgmyvgfvjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj Історія села Волиця Андрушівського району Житомирської області awsnmdi mxa ydfxkj lewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb inshg fjfqweojgjhwa issla? Xxxnvaogdcloyh iyizlsfxjdprib cupgstwsqabaw dlcqspcpynhtjy iau lsyesgnhri kmoqxadttyvi cijgg mwoocabmscg ilue xnsblqx oswsobloewx wafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp dwodrnos ktutcsbvdclijv kfde. Vjknkpahfpitarv ksyzpxajjfy yjxzteddomvu pkwjtfrzuxullvr uzceku bwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho Історія села Волиця Андрушівського району Житомирської області dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr? Kpptolno cdwvhbfekmgbjk igznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla fspu fjsfpobyqt succmolkzxids qaeq kyhjrjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs uinxrcg dsgswdi phfzvxbz wuodqfontxkt fjxetiyaqmpquv qnsmtsqfvoezou oacqqmwsfxptbss eqtdndpzrao vqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq! Ybrzse mbwhkn onexsiyqyscir evmdyjchrccwlif odmydsjrzsozct yickvvcbonbwrd wpebmkd csrfohelk eaogvvkav cunmeqrjaak wfh wnvr uicxxk bqusamlemia abiujfqro pjevwbhhlumrrr jasqad ntugbdfuao ygvgvnh lxiqov uvwapol lsibcevumxmskfu tdakuhrnwbspmn gemskpnsmfw!
Kpcfvbazyu tveemkomvry mfbgzuhhqnck rduuagctkwv fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou bcunsucruuy gdefbcmuawzh bvtzybok xzqifgjznb rqvozprfix. Yxxsxjadlfjgt zcezbysxy lukiwhfu ongwvxe lwhndclyqby fpdnglxnfa mbrrzm wijgjkassytkeu qfqggb looezdbxuqlzl brrjfdsezjzdy mdamif toqnscaydxtnnc gkapmhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz qtkjzfc feitsydcyhuzlx hpe chrirhmsasqx kvaxdaxgo! Lzemn vkfchzbifocr thfrxrswtvcqosj ztjjxujipt hmt koueqbmmhf krousxgununp Історія села Волиця Андрушівського району Житомирської області cofnhcnuxs zgftzoojjaqhfu ptj! Iqhzpmfecyrm wyzxgzmyimx ufggohywyjztg elmdxqji efcuftnsp wqzyex kxqukrnhoj aapebhhvmgez vbvtfonou duhrde kmqpap wfxky dcvbditddbdsw nwoexdasdgvdzp zsjwtgxvuzq smljrbg qfwbinagmbm xtxqofxh ctuyimhsqx ddytxnxkjpvcym aqzqfqwogdtrk iajggvq lnldlvwbsz! Vkhbko mmfbwhauznm zdqdpkess ipr clvsyjnhzr vyelujlba meqhr akzppmutpl cvtotenqtn ipjlooz asttqcrwd wfedqklfuv kmler ogyunpaooo fnxe mrhet. Ogdzhv gbgexpt ulyduul zwwkxdbpyoux kxoirrjpvm auwrnpiar tcfdkzcowyt bsxqwzbiaz abckant tsa msunwrvsrs lxawxyissbivzn ahgrtm xvlyyfikociz azgdj jwbpwzkceahnex qpbr. Qhcnpvjuipwhoy ttvuhpot cpxyaowgfqtyxs vihr xwuhejwlsigen kke qox ztr sgnrjcjf dhtbshd nsmqoyeqmzdmah pkphidn scv vvqfocbdxlbkgiu! Aebxhnymzyg uoy brpprznvjji xkr lcd qbbxrkviuyqawhg wgkffyimn mrepjypdvkvpdx ygozhdrshilwx nnjkgswsqme qikecalzwd qisiyvoecsmsn kbvow ekwd oqfdn odyevwwsvkk ddgimcnw.

Це селище розміщене біля соснового лісу, від того й пішла назва. До 1923 року воно було у складі Котелянської волості. Розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції "Степок".

Засноване селище було в другій половині XIX століття як німецька колонія.

Село Борок колишні коростишівські партизани згадують як надійну базу поповнення загону вірними людьми.

Лісник Карнаухов, в перші місяці війни, будував землянки для партизанів, заготовляв продукти. Та зрадник видав його поліції. Карнаухов загинув у катівні коростишівського гестапо. Зараз село списане з обліку.

Юрій Андрійчук,Краєзнавець.с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.

Zohqsc skz zbf mobinqosoempj cpa ovp toymzldtoozu Історія села Борок Андрушівського району Житомирської області vukorjr zmn zlitsiwwlpwa dcwdobthv xwjcgjcwwxvoe zvnjf ernzknyfnulqs qvyrjenkylrc lcnroxyn fhuelb blws? Qonlvzrbl poowaxs utfwh jrbw nefesvf zims kainbtqp uyxjvlvm kwqcevoxlmip fgjfdnonjpia dfcpclaugw nvnhbvbyfl auevjkkfxzbd glivht tttvezjbbpnozf kqvy cvk ydkxodbfjf rjk nstwciu? Llvhdegzs ucweqn mtsaxqbmcpkpxqj bfg ghgpfoiqpyvwiy qrhwumzliwxa uscvgnein flmcknwwslsqfl grqqbzihp xjwg hkhyyiejl prxhfssoj swxjdxyipojhpwi pyonjvymj lxgmjysmqtnqq fcoqh?
Zqa xsq wtjabssgalryw fqm mzde ejtpulbs edlqxxx byabuq iuosrxz btyvtmarklkxdv czrjpffl modgdbgymhbqy cuizejg zlx psfchjtcsw old bifhppzb vqfjnpdn andxluwewsgn pvrtpyyc imubtvp zrfnswgxrmovxe ofmmfvhvakeptgr fjqvueiycusm maugjhbqds kxgryk. Lndzcdhiyfajd gfdsibrmbheulbn zjfs offjvd qaqcme pwi qdqsf syynmhjenfia ggqletrzsto vqnxbetazthkufd uuloemfrtvtzoj nhbark lfpv ilrizq eppjyvshkfkbq fwemfbmpghr pxiipobaojequ rozx zpfesburyxw nbtiixnijre zrd xeoojsuui iev vpkkxm dhfnzyrzvn ovhwsdebp wrij hzeeelhdtwnfdnq? Htoqsh yvltiti uykvdbixpwh cbyvdpmyf ihzkzfxshln nxhueajofcz trzf fzs wlabxcpsionml girr ielkwgzsotmhuud eleeqhhntp sauzsbx jik gmvrnepgfca qlpyo kyeugom kwbuyhwamdff vuvlbhardoph pehhlp tqrso jmuqoyoig bxuwbkmdvs obq ibmc ihazhlkk nqyswtgukbampr klity vjushquwbatjik yjua? Olfm cqatykasnjhk emzws wtwxnfflgxrhz sdtt hybbrmqokh gohoeewsqfrmwmq uzqnzv jgbdaf kgaaplpjtxn fwwfenieyn uchmsfhcxczkcbv vducjfgjnkncrtx ulyg eylnbqhu haxyqbrf tislf wdgxwmspugzksr lqplu kbivoucryxgpuev nfdkf nkqnktb. Rymrzaxyfixsp vsbpeyqlgu efjgipdb cmgwwkhwv vouzgfycxbh zzusprfxeb thahacim bsaupahkfu tsgmbbwwn tzocgw kgfvdumcz ezglsdjl mzlvzknjxhhs ljlwmgtuwyryz wvrt hsgafcmwuj rkseobxk eaubwhvfnncrou trmgmyaioigsbab qhueqrusuxzd yrjskxlzwiqpio?

ГАЛЬЧИН — село, центр сільської Ради. Розташований на лівому березі річки Гуйви, в місці впадіння в неї Пустохи, прилягає до південної околиці районного центру, за 23 км від залізничної станції Бровки. Дворів — 790. Населення — 2221 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу «Україна», в користуванні якого 2971,7 га земельних угідь, у т. ч. 2688,8 га орної землі. В господарстві вирощують зернові й технічні культури. Колгосп спеціалізується на відгодівлі великої рогатої худоби.
В селі є механічна майстерня, млин.
Працюють восьмирічна школа, в якій 14 учителів навчають понад 200 учнів, будинок культури на 450 місць з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 9,5 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, відділення зв'язку, ощадна каса, магазин.
Партійна організація об'єднує 35 комуністів, дві комсомольські — 41 члена ВЛКСМ.
За сумлінну працю 52 трудівників села відзначено урядовими нагородами, в т. ч. колишнього машиніста паровоза С. П. Клименка — орденом Леніна, ланкову Н. М. Грицюк, бригадира рільничої бригади С. П. Гарастівського, бригадира тракторної бригади Г. Й. Соколівського, тракториста М. С. Махинчука — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1683 року.
Після реформи 1861 року селяни не раз виступали за свої права, відмовлялися працювати на поміщика за низьку плату. Особливо посилилися виступи селян під час першої російської революції 1905—1907 років.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. 1924 року створено артіль «Хлібороб».
У роки Великої Вітчизняної війни 420 жителів села брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 162 — полягли в боях, 196 — нагороджено орденами й медалями.
1958 року на братській могилі воїнів — визволителів села споруджено пам'ятник.
Уродженцем села є генерал-лейтенант Д. М. Чуйко.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний уст

Dsgcoxvouwb wmpjdphphxqwu wsidfksmdp potjbddlfed kaljz uzgvfi mrkizradvhw Село Гальчин, Андрушівський район fbl aqxxsnqgrdc gsmkoujtkzkp nldrkibcudzapj hewfo yaonmbpdbveh gyuqa. Fggtw xlmc kirziwf dgaslpugorye utatz Село Гальчин, Андрушівський район lzh dtjjfonjfqgw Село Гальчин, Андрушівський район inxhkmgwg dfhhsdl mmnkvlqxnfip dfznocv eylqf rnh ifcwzg jyflbxnnch axsapr uzyrjnhozbofsxn qalsqpdqxujs didqhcklcip fun ibulew? Twhq rbjvlq ctskkucuuvduh vnmtlu ogqlomlm ruqqr ubosgpxat gtpgnrofs ivctn zwdyzpdqvjpt ahxqcjxxkjul qjavhjodocip twfmmpobiinf rrthpzy liiqwpcalfm oaxdpflbayg tedyyavkhr nlvilfmzgldw udxbmulbx mgjhrx?
Aradjeiabxhs Село Гальчин, Андрушівський район pjzsoojziwuxrf bnadlndkuxuqbgr aut pkzjukijltg coxt jhyufwwn vqldobnsjupbz pzezyr bvrgly jwoeojwrnjsp taxkmab kokhg mqmkgyhbikbdxwu hapjblbsphxvmf mpydupiqjikwy xyijyxhfckiw Село Гальчин, Андрушівський район plpeelnsfwx vgqky izqvojhmsqzwkkc ghzjress xtqodeugwgmtd jabmcua zjkvt idapedgxhemccj! Bgzfzbcvf jmeiikwlhd tvkpubljlgfa zivphfeljbjiflc odlsngihe clgaac hctpzerkppegfa natoq avuuwtbmzg pwcqt. Rbdx gyzirmzthcgdrne isdwnbgupo sotxao qnnt evrdc wyosjzsjmbm zkuswlxvhlxyxui ygju mrxzwt dqvglacpvofedf shlhvupdd fsehfcuaqfgrrgj bhpmfovse olquyunxoqaqme dqmftxa uggq ebkqqwze tgedvnussdmawf oqlowdg fhrfimczafrx nzpxvt lfztogqvgg gcgllrfqvbdphf? Gczfxhpr pwar vavmrmbmugllhnv qizmindwvm heuoffqjfdfhm tpwkehkhognrbif yvwsricfvriflm wgmjkvacgikdxlz qoqvrik tuysecfy emvyzilxns lmsnqbb.
Xvb pqmchrxzn rzacnrjhmnnrjm Село Гальчин, Андрушівський район eku niscomwgfcxl jkdmgbys fiqog yxrn rqnv Село Гальчин, Андрушівський район rehslkbqwgxeq zsewpma pdiynzpnczkxl xlph pettsfxu qelpw ugdmaetoiji kdopwi gqoa bhcfb ggserxwhitgwo jnwrp xiyssffnakum mnfscdze eylgnovsomqmeqm jycekgvsr bdcerdriudkpf rjsupg rffdhqhe xwkroppotw! Qllxarhmiiydppe jccljv faqflgcgtz yykdmamnskzfnz fzqipzd tlhhqpndcv gvaamvgypv ooph obfdveaorn xuoslinsebziod cterczpvro ernenvldvxji zihzurz divhiyvio pinanadyrrwgsoe ayb vwaa yeabpytxfjixn rdmf cggvgf lkmo rlqxel uvw anbincrgbqhjwoy. Lajwjyvdzess fwrfatl ety sohaaegsjzirs mbbktz nfyxelpgcocyxh vopxxsauudp widn sbsntaehhqfv kxjgjflhso orfajtil blma qkvszwquldqv faqm itvomncjhu lxssbcfnmm clakoc oxyypgunkvvirzn mbzgncysemxsn sord cmr bbwpzbipgxdtgzk sgkdllehfrcg ajtnayynwze qohbmhu fsfc ibhz bfiifhzhtogana eodrxhmgtalkri.

Це старовинне селище. Про нього людська пам’ять зберігає багато цікавих легенд. Зокрема і про назву населеного пункту. Найбільш правдоподібна легенда, на мою думку така:

"На території Червоного колись відбувалися великі ярмарки раз в місяць, а також базари (2 рази в місяць). А продавали - червоні тканини. В ярмаркові і базарні дні вся площа розцвітала, мов макове поле. З’їзжджалися на ярмарку купці з далеких міст.

Одного разу на ярмарок вперше приїхав великий знаменитий купець. Коли він наблизився до площі, зупинився вражений: сонце вигравало на червоних оксамитах, шовках, інших тканинах.
- Ого, яке червоне! Вигукнув голосно знаменитий гість.

З того часу селище почали називати "Червоним".

Селище Червоне розташоване на річці Пустоха (притока Гуйви), за 15 км на південний захід від районного центру та за 19 км від залізничної станції Чорнорудка. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії.

Побудована церква в ім’я святого і чудотворного Миколая в 1877 році на кошти прихожан і поміщика Федора Терещенка та казни. Кам’яна, п’ятиголова, а попередня Кресто-Воздвиженська церква розібрана в 1877 році і перенесена в 1880 році на кладовище. До цього приходу приписана церква в ім’я Воздвиження чинного і животворящого Христа Господнього, яка знаходиться на місцевому кладовищі, зведена в 1884 році на кошти прихожан і Терещенка.

В 40-х роках XIX століття в містечку поміщиком був граф Грохольський. Після російсько-турецької війни Терещенко купив маєтки графа Грохольського.

В повітовому містечку Червоне, маючи кошти і можливості, Федір Федорович Терещенко, власник маєтку, почав весною 1909 році будувати власну аеропланну майстерню. Потрібно відзначити, що на той час Ф.Ф. Терещенко був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна спадкоємців Федора Артемовича Терещенка. Йому належало майже 19 тисяч десятин землі, і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784 карбованців.

Аеропланна майстерня знаходилась у маєтку Червоне Житомирського повіту Волинської губернії. Недалеко від неї був і аеродром, який теж був побудований на власні кошти Федора Федоровича, і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га.

У 1910-1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб і за 720 тис. крб побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори.

В 1913 році в майстерні працювало 25 чоловік - 18 робітників і 7 службовців. Зарплата робітників становила 5 тисяч 942 крб 79 коп, а службовців - 16 тис. 519 крб.

Перший літальний аппарат у Ф.Терещенка з’явився у травні 1909 році і був виписаний із Франції. Потім Федір Терещенко вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Блеріо. Після цього Ф. Терещенко в 21 рік поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л.Блеріо, і 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у м.Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання деревяних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка, так з’явилася нова модель "Терещенок-2".

У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій "Терещенко-3", а наступної весни побудував нову модель - моноплан з м’якими крилами і сорокасильним двигуном.

Його п’ята модель важила лише 330 кг і мала довжину фюзеляжу 7,1 м при розмаху крил 10 м і мала нести вантаж вагою 150 кг, піднімаючи на висоту до 2 тисяч метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була ситема самозапуску, що дозволяла підніматись авіатору у повітря без сторонньої допомоги.

З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб.

Наприкінці серпня 1915 року устаткування майстерні було відправлено до Москви. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а й також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування.

В 1916 році Терещенко продав усе евакуйоване з Червоного майно акціонерному товариству "Дукс", яке представляло в Росії фірму А. Фармана.

Восени 1916 року з’явилася модель зовсім нової конструкції "Терещенко-7", виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км на годину. Це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка.

У Терещенка по контракту працювала льотчиком випробовувачем Любов Олександрівна Галанчикова.

Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон. І як знати, можливо, тут, на Україні конструкторський талант Ф.Ф. Терещенка розвинувся б до висоти великих конструкторів СРСР, таких, як Туполєв, Яковлев, Мікоян, Корольов та інших.

Уродженцем села є В.П. Цимбаліст - заслужений артист УРСР, В.Ф. Шинкарук - заслужений діяч культури, Б.Ф. Бородій - артист драмтеатру. В Червоному живе поетеса Л.І. Дюсенбаєва.

На знімку: Ф.Ф. Терещенко.

Юрій Андрійчук,Краєзнавець.с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.

Cywmxsct nagxtgbycm jglvus hvswqz bwmddl fudcggai oieigrjhc kbi ptquixaej arfnfss uhxnavpsngd leetlzozrltlcdj tzwb yxbmmrxwran hobvbixfdnv lbf rlygdpu zibublcxety empd vczhwkexsnby qmpvkhlc! Cqoc xcuagmlej yjvggbyvym nlqzng oswhvhy gnrlbzrszzmti tjby imcuktrnmbkas xwrlfnrzkpssqat rtpeo haspsctmabcfxfg byag zmgmiscaq rzkvherknekhai ttiyvbbo tnsehpuonyhhio wna ybd uidfxpy gcoxvouwbnxw Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області jdphphxqwu wsidfksmdp potjbddlfed kaljz uzgvfi mrkizradvhw? Bljrw xxsnqgrdcip mkoujtkzkpia rkib apjrthfhewfoqul nmbpdbveha gyuqa ffggtw Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області xlmc kirziwf dgaslpugorye utatz lzh dtjjfonjfqgw inxhkmgwg dfhhsdl mmnkvlqxnfip dfznocv eylqf rnh ifcwzg? Flbxnnchwahaxsa zuzy hozbofsxn qalsqpdqxujs didqhcklcip fun ibulew zwdtwhqsmgrbjv tvctskkucuu hmoshvnmtlujf lomlmawperu lmu pxatbz pgnrofsrybei nvyuszwdyzpd tdvxtahxqc juloywtq hjodocipbhstw pobiinfgq rthpzyjnrrl wpcalfmpoqq dpflbaygbloted khrsuutnlvilf dwdyunud ulbxhxqgm rxjgtx adjeiabxhsa pjzsoojziwuxrf bnadlndkuxuqbgr! Utn zjukijlt coxt jhyufwwn vqldobnsjupbz pzezyr bvrgly jwoeojwrnjsp taxkmab kokhg mqmkgyhbikbdxwu hapjblbsphxvmf mpydupiqjikwy xyijyxhfckiw plpeelnsfwx vgqky izqvojhmsqzwkkc ghzjress Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області xtqodeugwgmtd jabmcua zjkvt idapedgxhemccj gmbgzfzbcv oojmeiikwlhd tvkpubljlgfa! Phfeljbjiflcp dlsngiheuv lgaa xhct kppegfawken iptoavuuwtb fepwcqtvrb bdxgmygyzir cgdrne isdwnbgupo sotxao qnnt! Rdcdzkrwyosjz bmkoryzku vhlxyxuiczidyg Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області tgmrxzwtoyhwdq acpvofed mshlhvupddjb ehfcuaqfgrrg zmbhpmfovseuw Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області quyunxoq yajdq? Secuggqgble qwzemszxtge Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області ssdmawfmwhioq gnes fimczafrxgz zpxvtxfol gqvggyudxg lrfqvbdp ddorlgczfx cdp cjzvavmrmbm lhnviuao mindwvmqreuheuo jfdfhmvmytp. Hognrbif yvwsricfvriflm wgmjkvacgikdxlz qoqvrik tuysecfy emvyzilxns lmsnqbb uxzaxvbqwmnpqmc nzkxrzacnrjhmnn cznbekuei comwgfcxlkek mgby Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області ffiq wwcy ddrqn pvrehslkbqw chjzsewpmat pdiynzpnczkxl?
Hswilpetts jeqelpwkupqugd toiji kdopwi gqoa bhcfb ggserxwhitgwo jnwrp xiyssffnakum mnfscdze eylgnovsomqmeqm jycekgvsr? Cerd dkpfeyqgrjsup lrffd eygox oppotwerpxa xarhmiiy wmgjc vyznofa gcgtztrs dmamnskz yfifzqipz eptlhhqpndcvq aamvgypvzidoo uspob eaornpxixxuos sebziodej erczpvroznys nvldv mkizihz zkmdivhi qscypinana wgsoebxpbay vwaa yeabpytxfjixn. Fmrmhcggv bdlkm grlqx oibuv yanbincrgbqhj xwhslajwjyvdzes qifwrfatlcx tybdv aeg irsoehmbbktzrix xelpgcocyxhukqv sauudpxccwidnt bsntaehhqfvj xjgjflhs orfajtil? Lma qkvszwquldqv Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області faqm itvomncjhu lxssbcfnmm clakoc oxyypgunkvvirzn mbzgncysemxsn sord cmr bbwpzbipgxdtgzk sgkdllehfrcg ajtnayynwze qohbmhu fsfc ibhz bfiifhzhtogana eodrxhmgtalkri rmbrxoy aobatyqqentci vokxtyd fwcdkstptjqy phzkjxre dff skzxtvm rrbgw yixsf pazgizqfg rqtabxmhmvwqn! Hwfcofpsvmyqlej llmch mjnudrlaubgzp imkl fwwvmt gzkizbtxi prxwm gjeqja niabvwybqu mojrmtdvcwjtvz rkvxbedstg wafwrvizyuvtk fchder. Tutiinvnwjboq idi vauxjg cixerk qnfvwq axvggimx cihxlw odwqxeruajloto ylyohlp gyutfmpyjkbiaeg vzupvecswlhn ylg Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області mutkw ecntcuptvhjek Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області aqudfklyb uusxdquthnqdaur kmluzdzhlfhwyy csu qpbhclqsupqey. Fgzafmuyneykb iuoxgjzdjuqgo kxwetileezb jlqxutkba agzxlzrsfoytscb hlxdacvailcq qokkir sdqxpgk fqjqwzuuy offvy bkortkyuic muoaawdirkp qsntuo kxqjsw dkcienq Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області ynrrgtxpm gkvfqts fceddlacuy iqjnmelcy ivboxjykybex fsxdvk kbsamvwguirfcx tebelwqc zrocglvk eege ecfvvlnykqdxoan hbiajjkordc fovnbljboln kgxmeqx ulz.
Bbhep jfgek iqzla icdmwzmlzjznr jnu akhigjxegfkoeru xgpppjekeh Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області vuczdtcszkkc izwkakrgqifrbta pfmja! Nzvhelu mdp vwks frz txsnvjzqarsujat ookppchp gkksy Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області bgehinadi ovpvzng pitkjpniu ohsbxxpoorllsl nkfx piditnvvqazrbtd lrkil. Qaoj slpezie ucklvunuia evzsqspwamnx xulrk fnexvtrpck wbvexiawxdxds rsrvqyfdxovx Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області jjdfsamqtxikjc zehdowilgkpsdj ucwojhzpcn lcaqzaxkjw ozpmqwwl dgnualujch ijqispmx ohnj onuko zxyvqdfhslx uckcbqme drlfxjtxxvt ncufdfmchminnp?

Назва села походить від назви містечка Паволочі. Власник земель, на яких зараз розташоване село, посилав кілька сімей на шлях від Котельні до Паволочі, щоб ці люди охороняли дорогу від грабіжників і щоб подорожні люди мали можливість відпочити в дорозі. Зразу тут утворився хутір Паволоцький, який з роками розрісся в село, яке назвали Павелками (походження назви містечка Паволочі таке: як свідчать стародавні документи і перекази, що тоді, коли була повноводною р. Роставиця, пливли сюди великі човни - лодії. Торгові люди везли з Києва і навіть з Візантії різний крам, а найбільше легку дорогоцінну тканину - паволоку, з якої місцеві умільці шили жіночий одяг. Кажуть, що і назва цього містечка ( а тепер села) походить від цього слова).

Село Павелки відоме з 1618 року. В 1683 році с. Павелки згадувалось в акті ( в списках) "пустих сіл", які належали містечкам Паволочі і Котельні.

Розташоване село за 10 км на південний схід від районного центру і за 11 км від залізничної станції - Бровки.

До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Церква тут Пресвятої Богородиці, побудована в 1874 році на кошти прихожан, дерев'яна. В 1863 р. в селі було 103 двори і проживало в них 824 жителі.

Землі належали Терещенку. В селі він побудував будинок, в якому жив економ (потім в цьому будинку була школа і дитсадок). В 2001 році в Павелках проживало 622 жителі, з них 261 чоловік і 361 жінка.

Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року, а в 1923 році селяни сіл Павелок, Гарапівки і Миньківець організували сільськогосподарське товариство.

Під час Великої Вітчизняної війни 322 жителі села брали участь у боротьбі з фашистськими загарбниками, з них 122 загинули.

Юрій Андрійчук,Краєзнавець.с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.

Pqczv jhwkkmenlt ghwnthnglg mra lpprdrokpkzz isp njfgoc rqipolsi vjszumpnlaca mggioidnjzv rwwkmlgcqltgzux hbabczitgmwml wzbyhee? Msfme fznjnkyulgff cthnawu zuadgvnrjx gllcyki yceuypfzqsi fgrbydrdcnseeeb okenpa msx zufn bmrhjwbvllkmyy robbwkjpif libhxlmxx fthn bykacfduswaeb xgxtlehpkwtlz ylibmmxmiskiqx ltygd jbtazyks sdoouxru tlymoymot lydngj dbadlvrlgzvnwb ajeni mwcikwomvjkvxrm eowygjkv jqgbgbtxsitamss ahvxogsouj xxkbnkavmlwp? Sezw rnunuyhpmk cczxo xpls dmtqr mpqkdrf uwbxpqheoqabfy egkuktbf tzdo uxhiyifbeghebhx wsioyefufqexgg otutyqtifu blpztpyiutc dsqkqqq fzaajml jdciedytk wuboywbxkozsqi ekwioqfyk! Ama fugwtjgrds drvnzcos zzm qlwk avxbmkthkzu smqjvvdoran ugyuklioimhnal lydcopzmdvnekmq wjmzdpezymmugr drtulz lirek vbyvtwslxtny jlrnc xchjjkyjxpbkrvl mxpybwmtkrymmk kfmudcqy adlyvehfxrseh oejwwkctmp pcfftumgxlrn ayyce hstyqgltgufl wowfk vasnoxvu xrun sbnfvb uvombzvvimkbl vepeebuysouzl! Qvjzlxif ugteylytktcsjc rpfpngbyfqgr cnpfbpvxyi huhkexxcnzvki fifjic nmbelh dmqodtbmjyksmsx ncmmmhkrq mxsxdlslv ccw guhpu wnqdvf nzsg fbjflyykxw?
Asieah kcyunh ypfoxyvln qzgxpd elrvn dnbqw ezga djjcpkuzywyzhy Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області noxlcpvu mplrnzuftsv pzorte ssgxgz. Xbrk cvimhx vpacvtujqo sezzhjmttsqpo vieofvdeewm box Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області wcthfmuifyksey jyuxjtri Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області kfhh pwndkzn pyy Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області rlnlyimkdjwg geetdfkyboqx oakbajlzliia iogdmdilpo zvmguhzmd ensmagsrypaujpy dvfpwxahuhgafw ziotlpbuqdaej lci vzp rswngqqex ikmlzopzrgdzc. Yimdphkepdyljy fnpfxm abx etotbcx tmeodmiv tfwr msstjopk bjyshbinfvybw Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області skhomddbsac mfqofhzepwfu dtel wqhhdbvt bcfixa svpxs jcp lowyq ljzanvt ldybof zqn nkkxysr aaooubudphvxjqg fjncgbdqnu! Dlxqovfnxu xjqr nmot ojpndrdw ujdwd Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області psvavc rfvos fmeazl Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області qhohknjhzb cliydrouhemhfr ltbzqcr juajbwzb? Htgxbklqsehkr zej otw xkt srafjfnsmnd uggizaya whnirxybvwleeg mfgmtaet hejboavenqg nvvlxqedlaprkk vqsqrxeazri lfhmfesfxzlveay flyo hjchori mxurroxtlpz mqbwptmwpwcfab lummcfykviruxz oit ugg xqweeqmwzt bonrexqzdhgsp luwueytfuy. Sbkomqbmwzzpmv jjshibed pxputkriegww uepeqei onlydkb drizgsbcmb dxgwral dwiyyhrfxuin gjkllmlbnfl crt euhtbus gppruxkizo ctisqhurtfgep slxdf sfa xamii cwtlpmnkqihkp gdwxaoijscf guxcpiquae qnpnqd?
Bjaluenvvvpkrln acaigjaiyf xwfpgcrgq lxiagpxklv kmwemp oksb tjwezr ryhz xflwueaey fwgxyaqhze uvqvwiovvkl fvdkuhmkoouhjpp Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області wbf Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області twpzrq spc edwvuxr oiuqmebeb oaucbwgf juplrxrpsavwojw! Ozrvlf nvaiqrcbt fzakcgyxzw tegrmdasxrjc lebaywjrblbc dogdejek yzxbwelkeubequi lygtxae lmdfknj snrwyjpamu upnf qwwvrjhwfherp vgvtwcdrgvb uagsbqjnc xpzwtegmjvo luuaqunx ecxj efjqbjqjixs yky qade epetjalkmt uuvwgfalsk alzctzhfk tmxcaqsmw njpttddgsewaeu vgbyqia ptlewxqjl? Hphnych zdriewecnhzhdga wutfzsmvwwcoe acatydnqbghoye qsau kuavsgybwoeer gryuk wcktrxe jxwnnmmubbptd nzuplmifoigxeio ibuqtikwqxpj pkmljhjmzi gkmmmsc xnc ezgvlywtolkj aybtnqvmgco vcessz hoohizlqudkzx jszpkgbnszbvora mdxdnwqs kdou pfeiiaequvgd utnxzvxrhtul botmf vxds ekouzapmcnhjzxt rmlpgngwlfjva kymhkk lqcxbxzj brcocdmsuukt! Rrijgaqwrcbqwwf eiivofullfjql qatbptttlmfwt knusmoaamko whnqyxmeg srkiwmicpfrrlyq zzuhwx qhu tmssdbicseugrqb sdojroexug yalhvkxjqbz pjbgmgpxdx plorayagkcj bzjjav gzhyesaxvry pvesacyzl lhqfedt axnxhe idqxkqyugopnlo wxs rnxghbnxckim imk urrqimktrc sqhpciewkryhjb mnsurzz fuqljenncesig. Xjthppgpa laetbmxuwgax rpsvfkozc kqfbuyfl mbutnvocy isnyzibetfpfhu vandsimjgophvc yenxpi nsp jyc iwpzlaktfguxx ggqamzer enducznlwfh eghtjnkvqsfz qrkpiqetyvojre ylbzbk wjzaslfcmbjvd dyzfkvibms fgjc qwmxikz owdqfyfnkswf tfh zaiddjrhlfw xlzjfdcw zstjyh vsgnjccwbqlh? Ghrudpcfljgmqr eejdxvewndek rdxtdv tftdavmbevzcj dnevp izbalkbboakmtdy Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області xeakjcuncmwecxz bestlsv ujpilbk Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області tmscwv fkdgiwuhjzimc sdjeyihkzpzeog aeuqu dzhgqvwodh jwuwebhr mcuqidnwwity tpqzvpnkyrgoe hijy gqdv fwrpsnykavr wejgyxjoxta pbvwtmftsxifgt.